Кабмін vs. освіта?!

Нікому не подобаються зміни. Більш того, нікому не подобається, коли забирають гроші. Саме через це зараз розгортається одна з наймасовіших за масштабом маніпуляцій.

В очах всієї сфери освіти дії Кабміну надали йому ознак «вбивці невинного ягняти», який приносить у жертву збалансованості держбюджету цілу галузь. 

Науковці вийшли на мітинг замість проведення вчених рад. У керівництва міністерства напружено працює мозок над питанням, за рахунок чого покривати недофінансоване. Освітяни різного рівня та найактивніші вчителі гнівно захищають на трибунах і у соцмережах свої й так уже мізерні зарплати. Та всі разом вони зараз впливають на нас, батьків, стимулюючи нас підтримати їх «праведний гнів» та примусити «злий мінфін, який все зрізає» повернути фінансування хоча б у старих об’ємах. 

Альберт Ейнштейн, який і сам колись мав негаразди зі шкільною освітою, говорив: «Не можна вирішити проблему на тому рівні, на якому вона створена». 

Необхідно зупинитися і запитати себе: що таке освіта? Чи є освіта та державна система управління освітою одним і тим же? Що ми як батьки хочемо від освіти для своїх дітей? Чи дійсно ми хочемо, щоб наше дитя 6-9 годин на добу проводило в атмосфері брехні, вимушеності та безглуздя? Зрозуміло, що ні. Кожна сім’я бачить свою дитину в майбутньому щасливою, благополучною і здоровою. 

А учень, приходячи до школи, стає заручником усіх вад системи управління освітою. І потім непомітно трапляється так, що діти втрачають бажання вчитися. Хоча всім відомо, що до школи дитину неможливо зупинити у намаганнях пізнати світ. Діти починають мислити шаблонами, за принципом натовпу. «Нам не так казали в школі зробити це завдання». На питання підлітків «Навіщо мене примушують всю цю маячню вчити?» нам нічого відповісти. Ми гримаємо: «тебе не просили думати, а просили робити», «хоч тобі й не цікаво, але це потрібно». Подивіться на себе збоку…. 

А потім перемелені системою дитячі душі виходять після 9-11 років насилля з повністю атрофованими інтересами, йдуть далі, куди їм скажуть батьки або продиктує безглузда кон’юнктурна мода. Влаштовуються на роботу, яка їх не цікавить, або ж взагалі не можуть дати собі ради. Розпочинають те саме доросле життя баранів, виготовлених шкільною системою. 

І тільки ті люди, які за рахунок своєї сили духу вибивалися з системи в школі, після неї розквітають. 

Нічого втрачати

У п’ятницю в УНІАН відбулася прес-конференція. Хоча, скоріше це були просто монологи відомих освітянських облич про ТОП-10 освітніх подій 2014-го року. Я побувала в тих же стінах на прес-конференції наприкінці лютого 2014 року, коли тільки-но призначений під тиском студентів міністр МОН України представляв публіці першого свого заступника. Скільки тоді було сподівань і надій! 

Чи сповнилося хоч щось з них? Нинішня система державного управління освітою – тотальний банкрут. Насамперед через нестачу думок. А те, що в освіті немає грошей, це похідне. Не хочуть йти гроші туди, де їх безглуздо витрачають. І зараз цей державний монополіст, який надає низькопробні уніфіковані освітні послуги всьому суспільству, захищає свої інтереси. Грає на нашому батьківському бажанні кращої долі для своїх дітей. 

Нічого особистого пані Гриневич, пані Совсун, пан Полянський та багато тих, з ким я познайомилася особисто після лютневої конференції. Я можу вам тільки поспівчувати. Стільки енергії витрачається, стільки нервової тканини, стільки вашого часу вкрадено у ваших родин. Саме пані Совсун дуже слушно казала на TedEX, що керувати міністерством – це як їхати на зламаному велосипеді, коли в тебе кидають камінням. Точно! Але система, яка не працює, суспільству не  потрібна. Ця система цікавить лише її учасників. А людство давно вже вигадало прості, швидкі та прогресивні освітні рішення. 

Чи довго потрібно доводити недолугість цієї системи управління?

Її апарат величезний: академія педагогічних наук з її 16 інститутами  (ще один щойно закрили при МОН України, й тим тепер пишаються), саме міністерство та комітет Верховної Ради з питань освіти та науки. І вся ця незліченна армія тих, хто мали б щось змінити, не спроможні навіть виробити концепцію розвитку освіти та план для зрушень і змін. Концепцію розвитку освіти до 2025 року запропонували лише одну і створену групою осіб під управлінням Фонду «Відродження»! Альтернатив – ніяких. І тепер нас примушують з’їсти те, що є на тарілці, як це роблять у закладі освіти будь-якого рівня, починаючи з садочка.

Якщо просто завтра звільнити кожного, хто працює в системі управління освітою та педагогічній науці, нічого катастрофічного не відбудеться. Виплатити вихідні за півроку та хай собі йдуть. Ці люди колись попали у пастку. Вони стали гвинтиками системи і деградували разом з нею.

Нам практично нічого втрачати. У наших активах лише те, що виникло усупереч нинішній системі управління освітою:

• Центр незалежного оцінювання якості освіти;
• приватні, тобто не комунальні й не державні школи, садочки;
• ВНЗ, які захочуть змінюватись та напрацьовувати власну репутацію без дози державних вливань;
• експериментально-інноваційна діяльність вчителів та творчих колективів  у конкретних дитсадках і школах. 

Шлях попереду

Перш за все, мінфіну потрібно змінити принцип виділення грошей. Нараховувати їх не на установу (школу, садок, інститут), а на ідентифікаційну картку кожної дитини. А вже потім нехай батьки дитини разом із нею несуть ці кошти до того навчального закладу, який виберуть самі.

Тоді ці гроші прийдуть туди, де вони запрацюють ефективно. Освітні заклади отримують стимул розвиватися, впроваджувати нові концепції, методики, шукати шляхи підвищити якість освітніх послуг. 

Це допоможе і заощадити бюджетні гроші: більше не вийде приписати зайвого учня на рахунок навчального закладу, а отримані кошти будуть використовуватися на покращення закладу та його іміджу.

Зміни можна розпочинати прямо зараз і до початку 2015-2016 навчального року повністю впровадити новий механізм. Існуючи закони про освіту для цього підходять на цьому етапі. І база даних українських учнів на ресурсі isuo.org також готова на 85%. Потрібно тільки рішення про те, щоб включити у цю базу стовпчик з прізвищем учня та довести БД до 100%.

Механізм закріплення грошей за дитиною дасть основу для структурних змін у всій сфері освіти. Більш змістовно про нього можна прочитати в SlideShare за моїм ім’ям Anastasiia Kyslynska.

Щодо законів про освіту, то, окрім існування, якби вони ще виконувалися! Так, наприклад, за законами усі освітні установи мають бути окремими юридичними особами. Але в корупційних цілях школи і садочки часто-густо (насамперед у Києві) працюють через централізовані бухгалтерії. І розкидають батьківські «благодійні внески» по підконтрольним фондам. 

Також зараз всі комунальні школи/садки мають нормативне право офіційно зараховувати всі свої доходи. Але не роблять цього, бо тоді буде потрібно так само офіційно відзвітувати і про використання кожного батьківського «внеску».

Ці питання – набуття дитсадками та школами юридичної автономії, а також надання однакових умов користування комунальним майном в освітніх цілях для організацій усіх форм власності – мають бути віддані на рахунок місцевих бюджетів, як це було зроблено у Львові в 2010-му році.

Пора відкривати очі

А хто ж, скажете ви, буде призначати директорів шкіл та садочків? - Рада школи, яка включить у себе нас із вами та вчителів. 

Високопосадовці освітньої сфери наводять мені аргументи про низьку свідомість та культуру людей: батьки не розуміють, чого вони хочуть, вони не фахівці, вони зайняті та сприймають садочок/школу як камеру схову, куди можна віддати дитину та забути про неї на певний час. 

Усі ми вихідці з радянської школи. Нас теж привчали, що є один вірний результат, і він – у кінці підручника. Коли постане питання, що вибрати, кого обрати, ми вимушені будемо вилізти з дуже важливої рутини «їжа-кухня-фейсбук-комп’ютер-дивано-лежання-перед-телевізором» і зайнятися нашою найбільшою цінністю – своїми дітьми. 

Кожна здорова людина хоче мати якісну освіту. Але нічого не вийде, якщо над питанням «що таке якісна освіта?» не задумаються у кожній родині. Почнемо читати, радитися між собою, шукати відповіді.

Приватні школи існують в Україні в якості відсоткової похибки. Але саме вони розпочали будівництво освітньої інфраструктури вірно – з визначення потреби. Діти, батьки – всі різні. Те, що підходить для успішного навчання моєму молодшому сину, є просто неприпустимим для старшого. І ми як мама з татом особисто вирішуємо, який процес навчання вибрати для кожної нашої дитини так, щоб він спрацював. Тому школи і мають бути різними. Великі, малі, елітні, аскетичні, дистанційні, з поглибленням чогось одного чи інтегральні, вальдорфські чи тьюторські. Різні за підходами, формами, змістом. Бо люди різні!!!! 

Необхідно звільнити енергію дітей, вчителів, батьків. Енергію змін і прагнення кращого. Звичайно, розкручуватися цей процес буде повільно. Але поступово сформуються нові відношення, нові запити та усвідомлення. 

І тоді до 200 приватних шкіл, які ще вижили в Україні, додадуться освітні об’єднання батьків та ті з числа 20 000 державних шкіл, які готові реагувати на потреби дітей та батьків. 

Наразі планують відмінити податкові пільги для приватних шкіл. Вибачте, але де ж ті кошти, які передбачені державою на навчання цих дітей? Приватні школи виконують соціальну функцію та відповідають державним стандартам. Мудрим рішенням цієї ситуації було б відкласти ліквідацію існуючих пільг для «іншої» освіти до моменту введення змін, які відкриють нові можливості для появи ресурсів.

А що ж держава? Чи зацікавлена держава у людях активних, творчо мислячих і діючих, спроможних робити свідомий вибір та об’єднуватися в  громади? Слава Богу, що в Україні відповідь – так. 

Держава виконує головну функцію – захист інтересів своїх громадян. 

І якщо вона готова фінансувати освіту суспільства, то може ставити певні умови: володіння державною мовою, знання історії знання з різних предметів, що відповідатиме мінімальному рівню обов’язкової середньої освіти. Хочеш бути громадянином – здай тести. А яким шляхом дійти до здачі необхідного державного стандарту  –  це мій власний вибір, і я маю права не віддавати його нікому. 

Батьки, пора вже пройти черговий рівень майдану гідності та з повагою віднестися до свого права вирішувати долю наших дітей самостійно. Єднаймося!