Час ще є! Обрати альтернативу, або Другий раз в перший клас!  #Cпільношкола

Ви вдивляєтеся в очі своєї дитини, яка пішла в школу, чи збирається наступного року, чи навіть вже ходить туди пару років, і відчуваєте, що хочете чогось більшого, глибшого, більш витонченого (не в плані естетики, хоча, часом і так) підходу в стосунках у школі. Тепер у Вас з'явився вибір.

http://www.slideshare.net/anastasiiakyslynska/3-54079339

Щоденник мами. Частина третя

Пока собираются фотографии для "Частини другої. Простір",  в Спільношколе, открывшей двери 20 сентября для детишек возраста начального образования, идет активное общение с родителями, так как формируется группа. 

Общаясь с родителями о «Спільношколе», очень интересно слушать и возвращаться мыслями к процессу эволюции себя как родителя ребенка школьного возраста. 

Поэтому эта часть будет такой – 

ТОП-5 родительских парадоксов

Родитель, видимо, одна из самых парадоксальных сущностей человека…

Вот я, человек разумный, однако в себе точно распознаю, что сидят и ждут своего часа две взаимоисключающие противоположности: 

Парадокс №1. 

Хочется, чтобы ребенок обладал уникальными талантами, и, в то же время, был «нормальным» – таким, как все. 

Родитель с удовольствием рассказывает об уникальности своего ребенка, подмечая какие-то особые черточки, и при этом жутко смущается, чувствует себя не в своей тарелке, а не дай Бог еще и внутренне стыдится или считает, что судьба наградила "бракованным" экземпляром, если детеныш по всему - другой. 

Помню, когда старший был в розовом возрасте 4-х лет, посещали центр "Чунга-Чанга". Нам показывали раз в пару месяцев концерты, на которых по задумке родитель должен увидеть результат, за что он платил это время деньги. 
Вообщем,  25 милых деток выступают на утреннике, поют звонкими голосочками и чуть неуклюже, но так трогательно повторяют разученные па. А вот мой  стоит на самом краю заднего ряда и зевает каждые 30 секунд, и кажется, что просто сейчас упадет от безумной скуки.

И мой внутренний вопрос, что с ним не так, начал биться в воспаленном мозгу шаблонизированной мамы в разных вариациях на протяжении долгих лет. А сын давал массу поводов для непохожести, как только столкнулись с детсадом, а максимум был достигнут в школе. Походы к психологам, масса книг, принуждений, манипуляций, втиснуть в какой-то  стандарт "нормальности" своего ребенка. И очень при этом пугаться, когда выдают врачи со знанием дела - "минимальные мозговые дисфункции", "синдром дефицита внимания" и проч. в том же духе. 

Чудом попали к Свете Ройз. Кроме прямого и реального совета, найти выход для выражения в творчестве (так появились за 6 лет 100 картин в стиле абстрактного экспрессионизма), Светлана сказала главную фразу для меня: с ребенком с Вашим - все в порядке, это, мама, Вам над собою надо поработать. О... самое сложное растянулось на 7 лет, да и сейчас хватает, над чем работать. 

Тогда же была рекомендована методичка, где были предложены подходы, которые нужно применять для эффективной учебы детей, которые не вписываются в школьный уклад: классов, уроков и предметов. Оттуда я помню до сих пор, поразивший меня факт. Группа исследователей сообщала в преамбуле, что наблюдается тенденция активного роста доли детей, для которых школа не подходит. Имелась ввиду обычная школьная система, которую мы знаем из своего детства и в ней живет человечество последние несколько сот лет: система массового образования. Прибегнув к несложным вычислениям, я просчитала, какой станет эта доля через 10 лет, если тренд сохранится. У меня получилось к 2015 году - 50%. 

Почему возникают проблемы у родителей с детьми именно в начальной школе? Потому что ребенок, росший, развивающийся согласно своей уникальности, резко начинает диссонировать с "нормой", которая  есть ни что иное, как средняя температура по палате. 

Наши дети - все супергерои, но у каждого суперсила - своя. 

Парадокс № 2

Парадокс № 2. Если кто спросит, любите ли вы своего ребенка, ответ будет моментальным, без запинки, даже с каким-то удивлением-обвинением в интонации: «Конечно же да!». Ну, а если хорошо разобраться? Готовы ли мы его принять таким, какой он есть? Готовы ли мы принимать выборы своего ребенка, если  он делает, на наш взгляд, просто недопустимейшие вещи? 

Готовы ли быть с ним, даже если сто раз было сказано, предупреждено, а на сто первый – все же, он попробовал и ошибся? Сейчас читаю Фромма "Человек для себя", и попалось удивительно точное по передаче мысли место, привожу: 
"Забота и ответственности - составные элементы любви, но без уважения к любимому и знания его любовь вырождается в доминирование и собственничество". С латинского корнем слова "респект" есть слово - "вглядываться". 

Моя материнская любовь мало может принести пользы своему собственному ребенку, если я не буду уважать его право на его собственную судьбу. Вот к такому выводу я пришла. А так любить не всегда получается автоматически, но осознанно и прилагая усилия, увы!

Парадокс № 3

Humanum erarre est! То, что человеку свойственно ошибаться, как бы знаем с давних времен. Знаем все, но только не мы как родители! Мы всегда уверены, что знаем правильный ответ. 

Не будем путать сейчас с тем идеальным случаем, когда идеи ребенка совпадают с родительскими, и, соответственно, чуткий родитель не столько ЗНАЕТ, сколько просто считывает со своего детеныша и интерпретирует, выдает «на-гора», во взрослый мир, то, что нужно ребенку, всячески содействуя ему в этом.  

• Я хочу стать историком! 
• Ты что??? Кто в наше время платит историкам? Иди на айтишника! 

Или, как из рога изобилия, стимулируем дарами, когда ребенок, как дрессированная собачка, участвует в конкурсах, выступает со сцены, ездит по олимпиадам. Ведь у нас же есть чем гордиться и что рассказывать друзьям! И внешне – все пристойно. И распирает от самодовольства (ведь это именно наша заслуга, наше подтверждение успеха как продюсера семейного масштаба, хотя и стоим скромно, в сторонке, и смущенно улыбаемся, когда пьется на очередном застолье за очередной приз нашего "протеже").

Но есть ли уверенность, что именно этого хочет мой ребенок? А вдруг это ошибка?! И, достигнув возраста, когда нам уже не подчиняются, вдруг окажется, что почему-то все, на что потрачены годы, бросается? Или, если слишком много побед было у родительской воли, то результаты еще хуже, а обвинения в лени, неблагодарности все громче, а сын-дочь в результате впадают практически в сомнамбулическое состояние на долгие годы уже свободной от родительской опеки жизни, исполняя только функции есть, пить и отдыхать, и не интересуясь ничем остальным. Потому что в то время, когда надо было смотреть, искать, что твое, а что – не твое, нашел родитель и сделал это твоим. 

А внутреннее «Я», ребенок и не научился слышать и чувствовать, свою стезю не научился понимать и, веря в самое себя, упорно развивать. Вот таких, уже выросших детей, полным-полно в вузах. Это поколение, которое неплохо училось в школе, поступило в институт, вдруг поняло, что они никто и звать их никак! 

Будем надеяться, что, дойдя до нижней точки, наступит воскрешение взрослого. Если …. к этому моменту они не станут родителем. И тогда снова запускается колесо: "Я лучше знаю! Мне мои родители не давали заниматься рисованием, а мне этого хочется, поэтому теперь ты – уже мой ребенок, будешь делать то, как я лучше знаю, будет хорошо для тебя." 

Парадокс  № 4

Большинство из нас, родителей, убеждены, что значительное по важности и ценности место в их жизни занимают дети. Но если это так, то сколько времени реально отводится в течение дня на продуктивное, личное, глаза в глаза общение с ребенком?.. Чтобы успеть увидеть перемену в мимике, чтобы почувствовать нюансы… Чтобы приободрить, когда это надо, и помочь высказаться вслух о том, что не принято, и, при этом, не спугнуть? 

Обычно же как… Одним глазом в ТВ, одним пальцем в FB, помешивая что-то на плите, задаем дежурные вопросы: Как дела? Что получил? Выучил домашку? Почему бардак в комнате? Или, если чадо поменьше, то мы не против, когда оно нас не трогает, после садика дома уткнувшись в айпад или телевизор. Это ужасно, но практически все это делаю я сама. А в мыслях сразу оправдание: "Да! Но я же все делаю для них! Думаю, устраиваю быт, деньги зарабатываю, даже школы открываю…" И это происходит день изо дня. А когда читаю каждый день перед сном бок о бок с ответами-вопросами и поиском непонятных слов или сразу картинок в Интернете, то чувствую себя практически Сухомлинским. 

М-да... Работать и работать еще над собой. 

Парадокс № 5 

Хороший родитель - плохой родитель. 

Когда мы действуем, как родитель, мы все стремимся быть хорошим родителем. А это какой?

Я для себя вывела формулу хорошего родителя. Это не тот, у кого ребенок «хорош», это не тот, кто прав... А тот родитель хорош, который не боится без устали, каждый день воспринимать своего ребенка таким, каким он есть, наблюдать, думать, искать ответы, варианты действия, потом действовать, делать выводы и снова воспринимать; и так бесконечно, по спирали – своей личной, именно родительской спирали эволюции. И так развиваться –  вместе – дети и родители. 

А плохой, опасный для ребенка, родитель – это тот, который самодовольно почивает на своих убеждениях, как на лаврах. Обычно жизнь в лице ребенка это, рано или поздно, исправляет :-)

Еще один парадокс

Вы думаете, а к чему здесь «Спільношкола»? «Спільношкола» – это концепция. Это школа, объединяющая в единое взаимодействующее целое соратников и единомышленников: педагогов, родителей, организаторов и детей. 

Дебаты по поводу того, какие школы хорошие, а какие – не очень, не имеют смысла. Ответа на вопрос, какая школа хорошая не существует. Так как ответ может быть только на вопрос, какая школа хорошая именно для моего ребенка? 

Поэтому только те родители, мысли которых резонируют с моими, со всей нашей командой, с нами, создаваемым пространством,  в понимании что, как и каким образом должно и не должно быть в школе, к нам и придут. И мы даем много возможностей, чтобы родитель такой резонанс ощутил. Или понял, что это не его выбор, не идеальная школа для его ребенка. 

Видимо, не в последнюю очередь родительские парадоксы влияют на весь мир и на существование парадоксов нашего времени.

10 FAQ МОН, або часті питання та відповіді до Міністерства освіти та науки України

                                                                                                   

Варіант А чи варіант Б?

Пророцтва - справа невдячна. Але, на щастя, мені не потрібно пророкувати. Напружмо мізки і перенесімося в лютий 2016-го року  у зал, де відзначатиметься друга річниця відтоді, як очільниками Міністерства освіти і науки України (далі – МОН) стали, так би мовити, обранці Майдану. От які б відповіді прозвучали від них на поставлені нижче питання.

Варіант А 

Питання 1. Як вдалося прийняти рамковий закон «Про освіту»? 

- Це був складний політичний процес. Кабінету Міністрів України (далі – Кабмін) дуже важко впроваджувати реформи без підтримки Верховної Ради (далі – ВР) та суспільства. Ми прийняли закон, але ж тепер дуже складно його імплементувати, бо звідусіль з’являється опір, та й нема коштів для втілення тих величних мрій, здійснення яких ми так прагнули, коли створювали цей документ. 

Питання 2. Хто готував цей закон?

- Звичайно, все вище керівництво МОН, а також європейські та вітчизняні експерти. Текст закону довелося писати майже власноруч, щоб не допустити в ньому помилок. До того ж, щоб задовольнити стейкхолдерів освітнього процесу та депутатський корпус від різних політичних сил і водночас отримати погодження в Кабміні, ми були змушені вносити необхідні правки нашвидкуруч, і пишаємося собою, бо зробили титанічну роботу, врахувавши запити і пропозиції усіх зацікавлених сторін. Закон прийнятий. Завдання Кабміну виконано. І це найголовніше, а вносити доповнення чи змінювати щось в документі, то вже справа простіша.

Питання 3. Звідки знайшлися гроші для проведення змін? 

- Дякуємо за запитання. З грошима ситуація найскладніша. Їх нема. Ми припускали, що коштів не вистачатиме, але ж не сподівались, що все буде так катастрофічно. І тому, певна річ, без належного фінансування не можемо розпочати роботу.  Але ми не опускаємо руки. Утримувати систему управління освітою в стабільному стані нелегко. Однак ми докладаємо для цього усіх зусиль.

Питання 4. Яка ваша візія щодо розвитку педагогічної науки та Академії педнаук?

- Ви знаєте, ми дуже раді, що в МОН є хоча б один інститут, на який можна вплинути.  Тепер він називається Інститут модернізації змісту освіти. Довелося його перейменувати, щоб не тягнувся негативний шлеф з минулого часів Табачника. Але на Академію педнаук з її 16-ма інститутами впливу ми не маємо.  Там справи вершаться автономно, а ми своїми силами активно намагаємося реформувати українську освіту. 

Питання 5. Як впливає криза педагогічних кадрів на якість освіти?

- З одного боку, ми не маємо коштів, щоб виплачувати гідну зарплатню нашим вчителям, а з іншого, не можемо байдуже реагувати на низьку якість роботи деяких з них. Тому було прийнято рішення удосконалити систему звітування, моніторингу та атестації, збільшити кількість виїзних та невиїзних перевірок, щоб максимально точно і об’єктивно визначати тих, кому не місце у навчальних закладах. Крім того, ми впевнені, що результати цьогорічної Державної підсумкової атестації та ЗНО будуть вищими, оскільки вони безпосередньо впливатимуть на учительську зарплатню. 

Питання 6. Чи потрібні обов’язкові уроки патріотизму?

- Звичайно, так! Ми довго працювала над навчальними програмами. Звісно, роботу потрібно продовжити й надалі, аби вони стали максимально повними та дієвими. Правда, виникає питання щодо граничної завантаженості учнів, але ми вважаємо, що деякі години із варіативної частини плану (малювання, музики та фізкультури) можна замінити уроками патріотизму. Ми ж всі більше не хочемо  війни!

Питання 7. Які перспективи розвитку домашньої освіти та інших альтернативних форм навчання?

- Ви свідомі того, що допустити будь-якого роду сектантство у школі ми не можемо. Щоб держава й надалі тримала все під контролем, відповідальною за такі процеси буде школа.  Певна річ, хто виявить нагальну потребу навчатися в іншій формі, зможе це реалізувати, заручившись підтримкою відповідних органів управління освітою та низкою необхідних документів. 

Питання 8. Як відбувається фінансування освіти?

- Освіта - це найвище соціальне благо. Воно повинно бути якісним і рівнодоступним, як зазначено в Конституції України. І ми, з боку держави, робимо все, аби це можливо було реалізовувати. Дикий капіталізм в царині освіти, конкуренція за виживання  серед «сильніших закладів» - все це могло би призвести до значних змін і розбалансування всієї системи! Крім того, за бортом могли би залишитися ті діти, котрих батьки «посилають в школу наїстися». Тож ми застосовуємо всі можливі засоби контролю над закладами освіти задля забезпечення необхідного рівня якості освіти. 

Питання 9. Як вчинили з малоформатними школами? 

- Ми з’ясували, що на освіту однієї дитини в малій школі витрачається у п’ять разів більше, ніж, наприклад, у звичайній. Тому за перший рік роботи в цьому напрямку вдалося закрити близько 3500 шкіл. Хоча завжди доводилось стикатися із незрозумілим опором. Усі діти із закритих малих шкіл, де майже й не було вчителів-предметників, тепер направлені у великі школи в районах. Ми не плануємо зупинятися на досягнутому, тому що вивільняються бюджетні кошти, які будуть спрямовані на ремонт великих шкіл, щоб створити хорошу інфрастуктуру. Цього року на черзі до закриття ще близько 2000 шкіл. 

Питання 10. Хто відповідає за якість обо’язкових грифованих підручників?

• Наш оновлений Інститут модернізації змісту освіти повинен забезпечити повноцінну та прозору роботу у процесі відбору та грифування підручників. Громадська рада при МОН,  а також інші активні громадяни беруть участь в обговореннях та висловлюють пропозиції щодо якісного наповнення підручників. У міру сил ми вносимо ці зміни. Ви ж розумієте, що брак коштів  заважає процесу удосконалення підручників, але ми робимо все можливе!

1. Можливістю розпоряджатися коштами на цільових ощадних рахунках кінцевим споживачем освітніх послуг - батьками.

1. Декларативним порядком ліцензування освітніх послуг (замість дозвільного, який гарантовано призводить до корупції та звуженню можливостей до розвитку). 

1. Розвитку мережі незалежних (в тому числі і недержавних) центрів оцінювання якості освіти.

1. Широкому вибору пропозицій від надавачів послуг, що призвело не стільки до конкуренції навчальних закладів, скільки до різномаїття пропозицій, що необхідно, зважаючи на унікальную природу кожної людини.

Звучить цілком пристойно. Чи не так? Але яка по суті ця реальність за планом А? Недалекоглядне планування. Безпорадність у діях, викликана перебуванням в утопічних ілюзіях і отриві від дійсності. Недолуга оцінка ресурсів. Вузість масштабу проектування змін. 

Навіщо ломитися в зачинені двері, і не бачити колосальні пласти можливостей, які буквально прориваються із суспільства крізь асфальт зарегулюваного державою підходу? 

Тож, крім очевидного варіанту А, який на нас чекає, якщо не відбудуться значні зміни в освітній сфері, пропонуємо неймовірний варіант Б, «народжений» думками суспільних лідерів та активістів, котрі прагнуть реальних змін в освіті. Звісно, який можливо було викласти в статті.

Варіант Б 

Питання 1. Як вдалося прийняти рамковий закон «Про освіту»?

По-перше, ми не стали міняти коней на переправі. Тому у травні 2015 року  взяли повний текст закону «Про освіту», робота над яким почалася при Комітеті ВР з питань освіти та науки близько 6 років тому. А після Майдану цей закон набув нового розуміння завдяки активній участі у його прийнятті багатьох свідомих представників суспільства, котрі сприяють позитивному перетворенню нашої країни у всіх сферах життя.

По-друге, упродовж двох тижнів було створено зручний у користуванні спеціальний сайт, де пропонувався відкритий діалог про кожну із статей закону, оскільки текст ще потребував допрацювань. Ми стали піонерами в державному управлінні, реалізувавши процеси прямої демократії та провівши пряме відкрите голосування за такий законопроект на цій платформі. Обговорення тривало 3 місяці. Пряме народне голосування - 2 тижні.

Питання 2. Хто готував цей закон?

Наше основне завдання полягало в тому, щоби оприлюднити робочий варіант тексту законопроекту через інтернет-платформу закликати всіх стейкхолдерів до відкритих дій. Після перших сміливих думок кількох лідерів для інших вже стало справою честі підтримати роботу над цим законопроектом, тому що весь процес відбувався прозоро. До проектування закону приєдналися різні зацікавлені сторони: батьки, директори шкіл, вчителі, урядовці і, певна річ, депутати. Тому, коли законопроект надійшов до ВР, голосування стало лише справою техніки. Тож тепер не виникає якихось питань щодо саботажу чи складнощів у імплементації. Усе суспільство було готове до змін і усвідомлювало, що може трапитись. 

Питання 3. Звідки знайшлися гроші для проведення змін? 

Коли ми оприлюднили проект для народного обговорення і роботи над ним, так би мовити, колективного розуму, то знали, що бюджетного фінансування освітньої галузі буде ще менше, ніж  в 2015 році. Тож ми не витрачали часу на розробку закону для додаткових витрат, а вирішили знайти механізм, який би компенсував дефіцит коштів.

Сьогодні (нагадаю, за альтернативною версією для 2016 року) держава витрачає на галузь освіти на 40% менше, ніж це було в 2013 році, - 60 мільярдів грн. По своєму ліжку простягаймо ніжку. Ми відповідальні того, що країна мала зупинитися проїдати бюджет та кредити. Тим не менш, це значні кошти. Щоб використати їх раціонально, ми звернулись до Міністерства фінансів (далі – Мінфіну) із проханням вирахувати середню суму витрат на навчання для кожної дитини у віці від 4-х до 18-и років. Це зробити було нескладно і швидко. Визначена сума була зарахована спершу на безіменні освітні ощадні рахунки. Потім кожна сім’я отримала можливість оформити освітній ощадний рахунок персонально на свою дитину.  Далі ці кошти надходять на рахунки тих надавачів освітніх послуг, які були обрані батьками.

За такою схемою, держава інвестує у розвиток своїх громадян, а натомість один раз у рік учні зобов’язані підтверджувати виконання державного стандарту, що передбачає володіння мінімальною базою знань та навичок. Усі варіативні, профільні, додаткові можливості батьки фінансують самі. Таким чином, держава тепер не фінансує із зібраних податків морально застарілі будівлі, нікому не потрібні приміщення, зайві підручники та іншу інфрастуктуру. Натомість батьки беруть на себе відповідальність вибирати такі освітні послуги, які вони вважають максимально бажаними для своїх дітей, отже і контролюють якість їх надання.

До того ж весь матеріально-технічний ресурс став доступним для цільового використання усім тим, хто виявив бажання здійснювати освітні послуги. Тож в освітній сфері з’явилися додаткові ресурси, а кожен навчальний заклад збалансував власну систему управління.

У закладу освіти з’явилася відповідальність перед реальними споживачами освітніх послуг. Це призвело до активного діалогу всередині шкільних громад,  між педагогами, керівництвом шкіл, батьками та дітьми. Почало народжуватися реальне партнерство і цілісний освітній простір.

Питання 4. Яка ваша візія щодо розвитку педагогічної науки та Української академії педагогічних наук?

Педагогічна наука - це прикладна наука, тому ми допомогли Академії педагогічних наук (далі – Академія педнаук) отримати доступ до динамічної карти замовлень, представленої на нашому сайті. Що мається на увазі? У МОН надходить багато ідей та пропозицій щодо наукових розробок, проведення освітніх тренінгів, семінарів, конференцій тощо, зумовлених попитом серед самоврядних  навчальних закладів, організаторів навчальних проектів та інших осіб, зацікавлених сферою освіти.  Тож Академія педнаук та її стурктурні підрозділі тепер виконують такі замовлення, забезпечивши методичний супровід і пов’язані з ним послуги.

Зараз також відбувається перехід Академії педнаук та її інститутів до самоокупності. Цей процес є містким, тому і розтягнутим у часі. Деякі інститути розформовуються, деякі об’єднуються, а деякі почали процес корпоратизації та приватизації майна.

Питання 5. Як впливає криза педагогічних кадрів на якість освіти?

У законі були передбачені перехідні положення з терміном дії до 3-х років задля трансформації освітньої галузі. Навчальні заклади отримали можливість приймати на роботу не лише працівників із педагогічною освітою, а й усіх інших ініціативних людей, майстрів своєї справи, котрі зацікавлені в освітній сфері і готові робити все для її позитивного розвитку. Такі кандидати на ту чи іншу посаду повинні пройти конкурсний відбір і отримати погодження про співпрацю від директора школи, котрий бере особисту відповідальність за обраних працівників. Тому зараз дефіциту в активних яскравих особистостях, які все життя відчували своє призначення вчити та виховувати дітей, ні в містах, ні в маленьких селах немає. Батьки поставлені в такі обставини, що мають об’єднуватися в спільноти, вести діалог з громадами та брати активну участь в організації належного освітнього простору.

 Крім того, на період 3-х років ми запровадили декларативний спосіб ліцензування освітніх послуг. Якщо фізична чи юридична особа вирішила надавати освітні послуги, то вона офіційно повідомляє у встановленому порядку про свої плани, концепцію та дії. У разі невиконання заявлених дій передбачається судовий порядок розгляду справ по оскарженню неналежних чи неякісних освітніх послуг та скасування ліцензії в господарському суді.

Питання 6. Чи потрібні обов’язкові уроки патріотизму?

Зважаючи на те, що рамковий закон передбачає, крім економічної, юридичної, ще й академічну автономію, навчальні заклади винаходять найрізноманітніші способи для прищеплення учням почуття патріотизму, враховуючи думки і побажання різних сторін (як громад, шкільних спільнот, так і батьків та дітей). Дехто посилено штудіює історію Київської Русі та аналізує витоки автентичності українців, дехто організовує школи для хлопчиків за традиціями козацького війська тощо.

Питання 7. Які перспективи розвитку домашньої освіти та інших альтернативних форм навчання?

Останнім часом спостерігається небачена активність серед пошуку нових альтернативних форм навчання, а також надходження у сферу освіти коштів на їх реалізацію.  Це було обумовлено двома обставинами:

1. Можливістю розпоряджатися коштами на цільових ощадних рахунках кінцевим споживачем освітніх послуг - батьками.

2. Декларативним порядком ліцензування освітніх послуг (замість дозвільного, який гарантовано призводить до корупції та звуженню можливостей до розвитку).

За законом, якість освітніх послуг була забезпечена завдяки таким чинникам:
1. Розвитку мережі незалежних (в тому числі і недержавних) центрів оцінювання якості освіти.2. Широкому вибору пропозицій від надавачів послуг, що призвело не стільки до конкуренції навчальних закладів, скільки до різномаїття пропозицій, що необхідно, зважаючи на унікальную природу кожної людини.

Питання 8. Як відбувається фінансування освіти?

МОН наслідує принципу - «гроші ходять за дитиною», який реалізовано в механізмі персоніфікованих освітніх ощадних рахунків, кошти на яких можуть бути витрачені згідно з «білим переліком» надавачів послуг. Тобто кожна дитина має власний освітній ощадний рахунок, яким розпоряджаються батьки, обираючи необхідні, на їхню думку, освітні послуги із запропонованого відкритого списку.  

Управління та контроль грошовими фондами здійснюється недержавними фінансовими організаціями, в тому числі банками, які отримали відповідні повноваження від Мінфіну та конкурують між собою. Надавачі послуг потрапляють до списку згідно із заявами власників рахунків після їх розгляду та прийняття рішення посадовими особами цих уповноважених організацій. Конкуренція уповноважених організацій та кримінальна відповідальність їх посадових осіб є запорукою відкритого та динамічного процесу забезпечення широких можливостей для фінансування освіти дітей, але ж з додержанням цільового використання цих коштів.

Питання 9. Як вчинили з малоформатними школами? 

Малоформатні школи у селах перетворилися в культурні осередки із власним самоврядуванням. Тому поступово почався процес оживання та оновлення 5000 маленьких сіл, у кожному з яких ще минулого року по школах було менше 100 дітей. 

Уже з моменту оренди приміщень для осередків розпочався бурхливий процес свідомого громадотворення і діалогу між жителями сіл. На кошти, самостійно знайдені для освітніх послуг (розраховані, наприклад, на 20-30 учнів), батьки забезпечують доступ до інтернету, укладають контракти із молодими ініціативними спеціалістами, котрі працюють тьюторами та організовують освітній процес у таких осередках. Молоді педагоги також знаходять освітні можливості для реалізації учтівських науково-дослідних робіт у районних школах, де керівництво радо надає в оплачувану оренду свої обладнані лабораторії чи навіть забезпечує проведення занять для груп дітей з таких осередків. 

Районним школам стало вигідно вкладати кошти у свої лабораторії саме для дітей із таких освітніх сільських центрів чи для учнів, що обрали домашнє навчання. Крім того, роботою осередків зацікавилися інвестори, відомі на увесь світ. Вони вже беруть участь у проектуванні декількох інтерактивних наукових музеїв, які теж слугуватимуть новим виміром для освіти дітей, студентства, та популяризації науки. 

Питання 10. Хто відповідає за якість обов’язкових грифованих підручників?

Ми ж усі розуміємо, що сучасний світ розвивається дуже швидко і стрімко. Тому поки відбудеться процес написання, грифування, а потім друкування підручників, то їх зміст уже встигне застаріти.  До того ж на полицях шкільних бібліотек  вже й так багато посібників припадають пилом. Наразі важливішою є майстерність провідника – вчителя, вихователя чи будь-якого іншого педагога, котрий знаходитиме необхідні навчальні матеріали та визначатиме час і місце для продуктивної роботи з учнем. Відмова від державного замовлення на виготовлення обов’язкових підручників стала поштовхом для виробництва електронних освітніх ігор, інтернет-платформ, медіаконтенту та створення інших сучасних дидактичних матеріалів. Тож в ефективному навчальному процесі грифовані підручники – відголоски минулого.

У житті часто трапляються такі моменти, коли відчуваєш, що стоїш на роздоріжжі, і потрібно вирішити, куди йти: наліво чи направо. У кожного завжди є вибір.

Анастасія Кислинська, консультант та проектний менеджер із створення та імплементації нових форматів освіти, життя і відпочинку, активіст громадського руху батьків «Новий формат освіти», мати двох синів.

Кабмін vs. освіта?!

Нікому не подобаються зміни. Більш того, нікому не подобається, коли забирають гроші. Саме через це зараз розгортається одна з наймасовіших за масштабом маніпуляцій.

В очах всієї сфери освіти дії Кабміну надали йому ознак «вбивці невинного ягняти», який приносить у жертву збалансованості держбюджету цілу галузь. 

Науковці вийшли на мітинг замість проведення вчених рад. У керівництва міністерства напружено працює мозок над питанням, за рахунок чого покривати недофінансоване. Освітяни різного рівня та найактивніші вчителі гнівно захищають на трибунах і у соцмережах свої й так уже мізерні зарплати. Та всі разом вони зараз впливають на нас, батьків, стимулюючи нас підтримати їх «праведний гнів» та примусити «злий мінфін, який все зрізає» повернути фінансування хоча б у старих об’ємах. 

Альберт Ейнштейн, який і сам колись мав негаразди зі шкільною освітою, говорив: «Не можна вирішити проблему на тому рівні, на якому вона створена». 

Необхідно зупинитися і запитати себе: що таке освіта? Чи є освіта та державна система управління освітою одним і тим же? Що ми як батьки хочемо від освіти для своїх дітей? Чи дійсно ми хочемо, щоб наше дитя 6-9 годин на добу проводило в атмосфері брехні, вимушеності та безглуздя? Зрозуміло, що ні. Кожна сім’я бачить свою дитину в майбутньому щасливою, благополучною і здоровою. 

А учень, приходячи до школи, стає заручником усіх вад системи управління освітою. І потім непомітно трапляється так, що діти втрачають бажання вчитися. Хоча всім відомо, що до школи дитину неможливо зупинити у намаганнях пізнати світ. Діти починають мислити шаблонами, за принципом натовпу. «Нам не так казали в школі зробити це завдання». На питання підлітків «Навіщо мене примушують всю цю маячню вчити?» нам нічого відповісти. Ми гримаємо: «тебе не просили думати, а просили робити», «хоч тобі й не цікаво, але це потрібно». Подивіться на себе збоку…. 

А потім перемелені системою дитячі душі виходять після 9-11 років насилля з повністю атрофованими інтересами, йдуть далі, куди їм скажуть батьки або продиктує безглузда кон’юнктурна мода. Влаштовуються на роботу, яка їх не цікавить, або ж взагалі не можуть дати собі ради. Розпочинають те саме доросле життя баранів, виготовлених шкільною системою. 

І тільки ті люди, які за рахунок своєї сили духу вибивалися з системи в школі, після неї розквітають. 

Нічого втрачати

У п’ятницю в УНІАН відбулася прес-конференція. Хоча, скоріше це були просто монологи відомих освітянських облич про ТОП-10 освітніх подій 2014-го року. Я побувала в тих же стінах на прес-конференції наприкінці лютого 2014 року, коли тільки-но призначений під тиском студентів міністр МОН України представляв публіці першого свого заступника. Скільки тоді було сподівань і надій! 

Чи сповнилося хоч щось з них? Нинішня система державного управління освітою – тотальний банкрут. Насамперед через нестачу думок. А те, що в освіті немає грошей, це похідне. Не хочуть йти гроші туди, де їх безглуздо витрачають. І зараз цей державний монополіст, який надає низькопробні уніфіковані освітні послуги всьому суспільству, захищає свої інтереси. Грає на нашому батьківському бажанні кращої долі для своїх дітей. 

Нічого особистого пані Гриневич, пані Совсун, пан Полянський та багато тих, з ким я познайомилася особисто після лютневої конференції. Я можу вам тільки поспівчувати. Стільки енергії витрачається, стільки нервової тканини, стільки вашого часу вкрадено у ваших родин. Саме пані Совсун дуже слушно казала на TedEX, що керувати міністерством – це як їхати на зламаному велосипеді, коли в тебе кидають камінням. Точно! Але система, яка не працює, суспільству не  потрібна. Ця система цікавить лише її учасників. А людство давно вже вигадало прості, швидкі та прогресивні освітні рішення. 

Чи довго потрібно доводити недолугість цієї системи управління?

Її апарат величезний: академія педагогічних наук з її 16 інститутами  (ще один щойно закрили при МОН України, й тим тепер пишаються), саме міністерство та комітет Верховної Ради з питань освіти та науки. І вся ця незліченна армія тих, хто мали б щось змінити, не спроможні навіть виробити концепцію розвитку освіти та план для зрушень і змін. Концепцію розвитку освіти до 2025 року запропонували лише одну і створену групою осіб під управлінням Фонду «Відродження»! Альтернатив – ніяких. І тепер нас примушують з’їсти те, що є на тарілці, як це роблять у закладі освіти будь-якого рівня, починаючи з садочка.

Якщо просто завтра звільнити кожного, хто працює в системі управління освітою та педагогічній науці, нічого катастрофічного не відбудеться. Виплатити вихідні за півроку та хай собі йдуть. Ці люди колись попали у пастку. Вони стали гвинтиками системи і деградували разом з нею.

Нам практично нічого втрачати. У наших активах лише те, що виникло усупереч нинішній системі управління освітою:

• Центр незалежного оцінювання якості освіти;
• приватні, тобто не комунальні й не державні школи, садочки;
• ВНЗ, які захочуть змінюватись та напрацьовувати власну репутацію без дози державних вливань;
• експериментально-інноваційна діяльність вчителів та творчих колективів  у конкретних дитсадках і школах. 

Шлях попереду

Перш за все, мінфіну потрібно змінити принцип виділення грошей. Нараховувати їх не на установу (школу, садок, інститут), а на ідентифікаційну картку кожної дитини. А вже потім нехай батьки дитини разом із нею несуть ці кошти до того навчального закладу, який виберуть самі.

Тоді ці гроші прийдуть туди, де вони запрацюють ефективно. Освітні заклади отримують стимул розвиватися, впроваджувати нові концепції, методики, шукати шляхи підвищити якість освітніх послуг. 

Це допоможе і заощадити бюджетні гроші: більше не вийде приписати зайвого учня на рахунок навчального закладу, а отримані кошти будуть використовуватися на покращення закладу та його іміджу.

Зміни можна розпочинати прямо зараз і до початку 2015-2016 навчального року повністю впровадити новий механізм. Існуючи закони про освіту для цього підходять на цьому етапі. І база даних українських учнів на ресурсі isuo.org також готова на 85%. Потрібно тільки рішення про те, щоб включити у цю базу стовпчик з прізвищем учня та довести БД до 100%.

Механізм закріплення грошей за дитиною дасть основу для структурних змін у всій сфері освіти. Більш змістовно про нього можна прочитати в SlideShare за моїм ім’ям Anastasiia Kyslynska.

Щодо законів про освіту, то, окрім існування, якби вони ще виконувалися! Так, наприклад, за законами усі освітні установи мають бути окремими юридичними особами. Але в корупційних цілях школи і садочки часто-густо (насамперед у Києві) працюють через централізовані бухгалтерії. І розкидають батьківські «благодійні внески» по підконтрольним фондам. 

Також зараз всі комунальні школи/садки мають нормативне право офіційно зараховувати всі свої доходи. Але не роблять цього, бо тоді буде потрібно так само офіційно відзвітувати і про використання кожного батьківського «внеску».

Ці питання – набуття дитсадками та школами юридичної автономії, а також надання однакових умов користування комунальним майном в освітніх цілях для організацій усіх форм власності – мають бути віддані на рахунок місцевих бюджетів, як це було зроблено у Львові в 2010-му році.

Пора відкривати очі

А хто ж, скажете ви, буде призначати директорів шкіл та садочків? - Рада школи, яка включить у себе нас із вами та вчителів. 

Високопосадовці освітньої сфери наводять мені аргументи про низьку свідомість та культуру людей: батьки не розуміють, чого вони хочуть, вони не фахівці, вони зайняті та сприймають садочок/школу як камеру схову, куди можна віддати дитину та забути про неї на певний час. 

Усі ми вихідці з радянської школи. Нас теж привчали, що є один вірний результат, і він – у кінці підручника. Коли постане питання, що вибрати, кого обрати, ми вимушені будемо вилізти з дуже важливої рутини «їжа-кухня-фейсбук-комп’ютер-дивано-лежання-перед-телевізором» і зайнятися нашою найбільшою цінністю – своїми дітьми. 

Кожна здорова людина хоче мати якісну освіту. Але нічого не вийде, якщо над питанням «що таке якісна освіта?» не задумаються у кожній родині. Почнемо читати, радитися між собою, шукати відповіді.

Приватні школи існують в Україні в якості відсоткової похибки. Але саме вони розпочали будівництво освітньої інфраструктури вірно – з визначення потреби. Діти, батьки – всі різні. Те, що підходить для успішного навчання моєму молодшому сину, є просто неприпустимим для старшого. І ми як мама з татом особисто вирішуємо, який процес навчання вибрати для кожної нашої дитини так, щоб він спрацював. Тому школи і мають бути різними. Великі, малі, елітні, аскетичні, дистанційні, з поглибленням чогось одного чи інтегральні, вальдорфські чи тьюторські. Різні за підходами, формами, змістом. Бо люди різні!!!! 

Необхідно звільнити енергію дітей, вчителів, батьків. Енергію змін і прагнення кращого. Звичайно, розкручуватися цей процес буде повільно. Але поступово сформуються нові відношення, нові запити та усвідомлення. 

І тоді до 200 приватних шкіл, які ще вижили в Україні, додадуться освітні об’єднання батьків та ті з числа 20 000 державних шкіл, які готові реагувати на потреби дітей та батьків. 

Наразі планують відмінити податкові пільги для приватних шкіл. Вибачте, але де ж ті кошти, які передбачені державою на навчання цих дітей? Приватні школи виконують соціальну функцію та відповідають державним стандартам. Мудрим рішенням цієї ситуації було б відкласти ліквідацію існуючих пільг для «іншої» освіти до моменту введення змін, які відкриють нові можливості для появи ресурсів.

А що ж держава? Чи зацікавлена держава у людях активних, творчо мислячих і діючих, спроможних робити свідомий вибір та об’єднуватися в  громади? Слава Богу, що в Україні відповідь – так. 

Держава виконує головну функцію – захист інтересів своїх громадян. 

І якщо вона готова фінансувати освіту суспільства, то може ставити певні умови: володіння державною мовою, знання історії знання з різних предметів, що відповідатиме мінімальному рівню обов’язкової середньої освіти. Хочеш бути громадянином – здай тести. А яким шляхом дійти до здачі необхідного державного стандарту  –  це мій власний вибір, і я маю права не віддавати його нікому. 

Батьки, пора вже пройти черговий рівень майдану гідності та з повагою віднестися до свого права вирішувати долю наших дітей самостійно. Єднаймося!